«Я вас люблю» — ці слова 29 червня 2025-го о 18.13 стали останніми, які мати почула від сина. Станіслав Колесник до того ніколи не вимовляв «люблю»: відповідав коротко «взаємно» і не дав їй відповісти — відключився.

Повідомлення, яке вона написала слідом, він уже не прочитав. Далі було сповіщення про зниклого безвісти, вісімнадцять діб, коли тіло не могли забрати з-під вогню, чотири місяці очікування ДНК. 23 листопада Ніжин провів його в останню путь. Двадцять років йому виповнилося за двадцять три дні до загибелі.

Як він потрапив на фронт і що сталося під Кам’янкою?

Про армію думав із шістнадцяти, з вісімнадцяти рвався. У лютому мати зробила операцію на нозі, син приїхав з Києва на два тижні. Виїжджав о третій ночі. Потім тиждень зідзвонювалися вечорами: «Багато роботи, мам». У п’ятницю написав: «Мам, вибач, я тебе обманув. Я підписав контракт».

Тринадцятого березня, щойно вийшов указ, який дозволив 18–25-річним ставати до лав добровільно, підписав контракт одним із перших. Після вишколу в Десні дістав сертифікат марксмена. Пропонували навчання за кордоном і посаду інструктора. Відповів: «Я не буду інструктором за папірцями. Спочатку мені треба повоювати, щоб я розумів, що там, а потім хлопцям розказував». Пішов солдатом у 92 окрему штурмову бригаду імені кошового отамана Івана Сірка з позивним «Стонік».

Двадцять дев’ятого група зачистила кілька ворожих окопів, тридцятого — ще, першого липня — ще. Другого під останнім окопом ворог відкопав секретку, група потрапила в засідку. Основний удар Стас узяв на себе. Прикривав відхід побратимів до останнього подиху — поки всі до одного не вийшли з оточення. Вийшли всі. Він — ні. Під Кам’янкою Куп’янського району.

Що чекало родину після бою?

П’ятого липня принесли сповіщення, що зниклий безвісти. Батько, військовий, домігся зустрічі з бригадою. Витяг тіло той самий побратим Дмитро. Вісімнадцять діб на липневій спеці не лишили нічого, крім скандинавських рун на правій руці. Ще чотири місяці експертизи, матеріал брали вже з кістки. Десятого листопада сказали: 98 відсотків. Двадцять другого привезли на щиті.

Синів у Наталії троє, він був первістком. У школі заступався за молодших, вечорами пропадав на турніках, закінчив аграрний ліцей як тракторист-машиніст. Удома біля фотографії — орден «За мужність» III ступеня, яким його відзначили посмертно, і материнський знак від громади. Подано петицію про звання Героя України посмертно.

Наталія розмовляє з сином щодня. До нього три кілометри — носить пепсі й кокосові цукерки, те, що любив. І щодня говорить, що любить його. І щодня чує у відповідь те саме, що чула завжди.