Володьководівицький народний історико-краєзнавчий музей уже 40 років зберігає історію села — від археологічних знахідок і родинних реліквій до свідчень про події, які ще недавно були сучасністю. За цей час заклад пережив зміни епох, пограбування, втрати та непрості періоди. Сьогодні тут говорять про оновлення, нові експозиції та повернення довіри відвідувачів.

Завідувач музею Сергій Тимошик розповів, як створювався заклад, які експонати вдалося зберегти, що лишається «білими плямами» в історії Дівиці і яким музей бачать надалі.

«На щастя, «диваків», які цікавилися минувшиною Володькової Дівиці, у нас вистачало. Василь Борис, Данило Кравченко, Іван Бойко, Степан Кобко, Іван Шерстюк, Григорій Власенко — ось неповний перелік тих, кому не було байдуже минуле нашого села і які залишили після себе дослідження, щоденники, спомини», — сказав він.

Музейна справа в селі почалася задовго до окремого приміщення. У 1953 році відреставрували земську школу, а 1961-го на другому поверсі лівого крила відкрили кімнату-музей бойової і трудової слави. Вагомий внесок зробили вчителі-історики Микола Тира, Надія Левченко, Ольга Москотіна.

У 1984 році питання самостійного приміщення взяв на себе фронтовик Микола Сірик. 18 червня 1984 року виконавчий комітет Червонопартизанської ради народних депутатів ухвалив рішення про відкриття музею. На Попівці, поряд із сільрадою, на місці старого Миколаївського кладовища встановили придбаний за кошти колгоспів «фінський» будинок, обклали білою силікатною цеглою і прибудували ґанок.

У неділю 14 вересня 1986 року о 10:00, після урочистостей і перерізання стрічки, музей відкрив двері. Відкриття приурочили до Дня визволення села від нацистських загарбників.

Колекція, втрати і плани оновлення

Перші зали наповнювали за тематико-експозиційними планами, які схвалювала науково-методична рада Чернігівського історичного музею. Авторами плану були Сергій Рижков та Лариса Москаленко. До архівів Ніжина, Чернігова, Києва надсилали запити. Жителі приносили реманент і предмети повсякденного вжитку. Зі шкільної кімнати-музею передали фотографії та документи.

На відкритті відділи мали таку кількість експонатів:

• «Село в далекому минулому» — 187;
• «Радянський період» — 210;
• «Село в роки війни» — 505;
• «Відбудовчий період» — 220;
• «Село сьогодні» — 200.

У 1991 році постановою Колегії управління культури Чернігівського облвиконкому музею присвоїли звання «народного». За словами завідувача, це був і лишається народний музей — «від першої цеглини до останнього експоната».

Серед збережених речей — найвідоміші вила України, книги з дарчим написом мовознавця Павла Плюща, матеріали про дерев’яну копію Сокиринського палацу Ґалаґана, генеалогія першого генерала (адмірала) УНР Володимира Савченка-Більського. Нещодавно у фондах знайшли невідкритий лист більш ніж сорокарічної давнини, адресований «Червоній гвоздиці».

За 40 років музей близько 20 разів грабували. Спочатку винесли ордени, медалі, монети й раритети, потім — те, що можна було здати на металобрухт. «Після двадцятирічного «застою» почалася «перебудова», і дай Бог, щоб вона відбулася», — сказав один із відвідувачів.

Найповніше представлена Друга світова війна. Відділ «Село в далекому минулому» виглядає скромно; його планують розширити. Експозиції про Голодомор 1932–1933 років і репресії 1920–1930-х не з’явилися, хоча дозволи були і матеріали збирали.

Сьогодні приходять місцеві, школярі, переселенці й ті, хто через війну виїхав і коротко повертається. 21 липня музей відвідала бельгійська «делегація». Заклад працює в режимі воєнного часу. Шосту кімнату планують присвятити сьогоденню, зокрема подіям повномасштабної війни. Паралельно з ремонтом даху, підлоги й ґанку збирають нові свідчення.

«Музей живе доти, доки є кому берегти його історії. І сьогодні перед ним чимало завдань — повернути втрачене, відкрити невідоме та зберегти те, що ще тільки чекає свого часу», — підсумував Сергій Тимошик.